Спосіб нашого мислення і творення мистецьких образів, визначає сьогодні парадоксальне поєднання посттоталітарного матеріалізму з художньою уявою, здатною повністю абстрагуватися від реального світу. Ми повертаємо свої власні національні пріоритети, які дивним чином співпадають із споконвічними загальнолюдськими цінностями.
У процесі переродження, водночас, починаємо розуміти хто ми і звідки, а йдучи вперед немов би повертаємося до себе... Запізніло-парадоксальний процес пізнання ЗЕМЛІ-ВІТЧИЗНИ, території, на якій формувалася наша ментальність, властивий для нас спосіб виявлення емоцій, трактування понять добра і зла, виявився найважчим... для усіх і кожного із нас.
Адже споконвічні життєві проблеми нам випало вирішувати у час, коли людство, остаточно втрачаючи розум, руйнує ЗЕМЛЮ – колиску власного життя, коли з жахливою періодичністю появляють пророцтва катастрофічних метаморфоз, кінця людської цивілізації... Можливо нам не дано пізнати та усвідомити просту істину – МАТІР-ЗЕМЛЮ неможливо знищити і наступить час, коли вона ліквідує мільйони своїх безтолкових дітей... Разом з тим, прадавня ідея продовження роду, неймовірна здатність і прагнення до виживання закладені у кожному із нас. Навколишній світ збудований на досконалих законах гармонії і лише людина несе у собі безконечний клубок суперечностей... Подібні філософські роздуми та складні асоціації викликає пластична інсталяція Любомира Якимчука “Земля”. На перший погляд, вона цілком позбавлена динаміки, наскрізь пройнята дивним, величавим спокоєм.
Автор не намагається досягти зовнішнього ефекту – уся потенційна енергія задуму сконцентрована усередині, розкривається поступово, поетапно.
Мистецький твір привертає увагу і немов би передбачає налаштування глядача на певну “емоційну частоту”. Потрапляючи у створене автором “енергетичне поле”, ми неодмінно задіюємо свою уяву та отримуємо естетичну насолоду. Ключове місце у композиції займають світлі фігури вагітних жінок, м’яко окреслені у просторі елегантними сулуетними лініями. Позбавлені реальних пропорцій, будь-яких анатомічних детелей, зображень голови, рук, ніг, вони, вочевидь, нагадують прадавні антропоморфні символи жінки-матері. Це – своєрідні монументалізовані обереги, амулети, які здіймаються з тонкої трубчатої основи, немов би дивовижні рослини проростають із стебла, наповнюючись цілющими життєдайними соками ЗЕМЛІ. Їх тіло вкрите орнаментом – геометризованими знаками або ж написами, які знаходимо у древніх похованнях.
Матова поверхня фігур виявляє дивну здатність одночасно вбирати, трансформувати та випромінювати світло. Такий ефект досягається за допомогою оригінальної авторської техніки, де випалена у печі керамічна шамотна маса несподіваним чином поєднується із застосуванням левкасного покриття. На перший погляд, поверхня фігур виглядає майже ахроматичною. Однак саме це “майже” визначає безконечне багатство теплих і холодних відтінків білого, сірого та охристого кольорів, в залежності від харатеру освітлення.
Сприйняття нюансних кольорових зіставлень посилюють настінні полотна-рельєфи. Для згаданих жіночих постатей вони служать органічним доповненням та асоціативно активним тлом. Тонально темніші, сіро-зелено-охристого забарвлення рельєфи також створені у складній мішаній техніці.
Їх фактура дещо нагадує виснажену поверхню землі, а фрагменти грубого шнура, який виступає з неї – залишки металевих грат або огорожі.
Назагал, діапазон асоціативних вражень, які здатна викликати пластична інсталяція “Земля”, є надиво широким та індивідуальним. Незважаючи на збереження певної перманентної власної самоцінності, сприйняття композиції залежить від конкретного емоційно-психологічного стану глядача.
Закладений у творі духовний заряд прориває “оболонку байдужості” нашого сьогодення, демонструючи те, що хвилює автора. Те, що повинно хвилювати і нас.
Поки ще є час…
Орест Голубець,
доктор мистецтвознавства
Сприйняття землі Л.Якимчуком найближче сприйняттю звуку.В кожному з рельєфів - звук вібрації,боротьби із стихією,намагання її приручити, злитися з нею в одне ціле - а тут вже невідомо,чи ми спостерігаємо абстракцію землі, чи там в його роботах, вже я сам,як абстракція людини.Художник намагається зробити наше сприйняття фізичного образу землі неповторним.Тут є важливою аналогія до музики,в яку можна "вчуватися",сприймаючи вібрацію його живописних рельєфів. Відомий сучасний композитор Брайан Ено у 1999році видав альбом в субтитрах до якого є визначення "думаючи музику".Для рельєфів Якимчука я б дав визначення "слухаючи живопис".
Богдан Шумилович,
мистецтвознавець
Єдине чим, незважаючи на усі нинішні здобутки людства, нам не дано володіти,- ЧАС... Його безконечність у минулому і майбутньому залишається для нас вражаючою,моторошною загадкою. Усі ми - ТИМЧАСОВІ у його безмежних володіннях...
Тема ЧАСУ, прадавньої історії, проектованої на естетику сучасного мистецтва, складає основу творчості Любомира Якимчука. Його композиції зазвичай включають дерев"яні частини,позначені спонтанною дією ЧАСУ. Саме він залишає на поверхні дерева химерні закодовані малюнки, з якими органічно поєднуються рельєфи-клейма,вкриті знаками-орнаментами та виконані художником в техніці левкасу чи кераміки. Їхня багата фактурами поверхня виявляє несподівану здатність трансформуватися в об"ємні монументальні постаті вагітних жінок, що нагадують давні амулети чи предмети ритуалу. Споконвічна тема зміни поколінь, таємниці зародження життя продовжується, збуджуючи наші емоції та уяву...
Орест Голубець,
доктор мистецтвознавства